Комбриг Павло Півоваренко — герой СУПЕР
Людина живе доти, доки її пам’ятають. Бригада існує доти, доки про неї пам’ятають. Дві долі — доля полковника Півоваренка і доля 51-шої ОМБР — це трагічні сторінки новітньої історії України. Весна 2014-го року. Четвертий президент утік, більше половини депутатів Верховної ради України — вірнопіддані кремля. Патріоти України прямо з майдану стають стержнем добровольчих батальйонів.
Перша хвиля мобілізації. Військові комісаріати номінальні. Відповідальні за мобілізацію — органи місцевого самоврядування, значна частина яких вірою і правдою з 2010-го до кінця 2013-го років утілювали політику президента-втікача та його кураторів. Частина слуг народу ставали волонтерами чи добровольцями, а інша – за пазухою тримали одночасно і будьонівку, й капелюха з тризубом. Ось для іншої частини доля подарувала можливість вручити повістки до військових комісаріатів можливим конкурентам на майбутніх виборах, некомфортним на той момент представникам влади (вони себе називають владою), дітям некомфортних, громадянам, які не сприймали авторитарних методів керівництва, не давали хабарів і т.д. За винятком декількох оазисів демократії, виборці на Волині майже двадцять чотири роки обирали, зазвичай, радянських професіоналів та їхніх прихильників. У таких умовах і відроджувалась 51-ша механізована бригада, зі знищеним полігоном, із військовою технікою без акумуляторів і ще багато без…, без…, без…, із більше 90% особового складу з числа мобілізованих. Фактично 51-ша бригада —перша добровольча бригада у складі ЗСУ.
. Пропонуємо ознайомитись із дописом-дослідженням Тинченка Ярослава Юрійовича, українського історика, журналіста, заступника директора Національного військово-історичного музею України з наукової роботи про Лицаря ордена Богдана Хмельницького, одного із героїв книги «Незламні герої» — Павла Васильовича Півоваренка.
Павло Півоваренко — шлях воїна
. Полковник Півоваренко — офіцер, для якого військова служба була сенсом життя. Із 14 років він виховувався у військовому інтернаті.
. У 1992 році вступив до Одеського інституту Сухопутних військ, а після закінчення другого курсу його перевели у Харківське вище командне танкове училище, яке успішно закінчив у 1996 році.
. Обравши долю військового, він просувався з посади на посаду, не маючи зв’язків та впливових знайомих.
. До початку війни Павло Васильович служив в управлінні бойової підготовки Сухопутних військ Збройних Сил України. Дружина Павла Васильовича також працювала (і працює донині) у Збройних Силах України. Разом із двома дітьми подружжя мешкало в Києві — у гуртожитку. Коли почались бойові дії, полковник Півоваренко сам наполягав, аби його відправили зі штабної посади в зону АТО. Наприкінці травня 2014 року, коли виведені з-під Волновахи частини 51-ї бригади перебували на Широкому Лані, полковника Півоваренка призначили тимчасово виконуючим обов’язки її командира.
. Бригаді його представив командувач Сухопутних військ генерал Пушняков. У 20-х числах червня 2014 року управління 51-ї бригади та 3-я батальйонно-тактична група на чолі з полковником П. Півоваренком відбули з Широкого Лану до Луганської області, де вже перебував батальйон «Колос». На полігоні залишилась 1-а батальйонно-тактична група. В Луганській області бійці 51-ї бригади створити низку опорних пунктів. Найбільш «гарячими» з них були «опорніки» підполковника Василя Спасьонова на виїзді з м. Рубіжного (в районі смт Стара Краснянка) та капітана Анатолія Шиліка — біля Кремінної. Супротивниками бригади були різні козаки, місцеве ополчення та загін «Призрак» Мозгового. Військовослужбовці 51-ї бригади ретельно розвідали обстановку, і полковник П. Півоваренко був готовий до наступу. Однак саме в той час Президент України П. Порошенко оголосив одностороннє перемир’я, а тому з наступом довелося почекати. Тактика комбрига була така: спочатку розносити позиції сепаратистів артилерією, а потім на БМП обходити їх з піхотою та брати з тилу. На цьому тлі у П.Півоваренка виникали суто професійні конфлікти зі своїми підлеглими артилеристами, бо ті казали, що виконати накази комбрига саме так, як він хоче, неможливо. Але зрештою якось усі знаходили спільну мову та діяли цілком успішно. «Кулаком» бригади став гаубичний самохідно-артилерійський дивізіон під командуванням майора Сергія Фураєва. У 20-х числах липня 2014 року 51-а бригада разом з іншими підрозділами звільнила міста Сєверодонецьк та Лисичанськ, а також важливий залізничний вузол – станцію Попасна.
. Загалом бійці Півоваренка повернули під контроль України понад 20 населених пунктів. Утрати бригади були невеликими, мирне населення під час переможного наступу українських військ практично не постраждало. А ось супротивник зазнавав досить великих втрат. Так, у центрі Сєверодонецька солдати 51-ї знайшли два великих автобуси, забитих доверху тілами загиблих сепаратистів та російських добровольців. Наприкінці липня 2014 року підрозділи, які підпорядковувались безпосередньо П. Півоваренку, а саме — управління, 3-я батальйонно-тактична, «Колос» та артилерійська групи 51-ї бригади, були перекинуті з Луганської області під Донецьк. Під Донецьком частини П. Півоваренка впродовж 5-11 серпня брали участь у боях за селище Мар’їнку . Попри те, що взяття Мар’їнки багато підрозділів приписують собі, за твердженням військовослужбовців 51-ї, остаточно оволоділа цим селищем саме їхня бригада. Більше того, офіцери та солдати 51-ї бригади без бою зайшли у Петровський район м. Донецька. Офіцери там навіть випили каву в одній із кав’ярень. Але несподівано надійшов наказ – повернутись до Мар’їнки. У Секторі Б, в районі Савур-Могили, у той час також знаходились 1-а батальйонно-тактична група 51-ї бригади, але П. Півоваренку вона фактично не підпорядковувалась. Після взяття Мар’їнки частинам 51-ї бригади, що були під командуванням полковника Павла Півоваренка, надійшов наказ вирушити в район Іловайська. «Колос» залишався біля Донецька. Зі складу 51-ї бригади на підступах до Іловайська були зосереджені: 7-а, 8-а та 9-а роти 3-го батальйону; гаубичний самохідно-артилерійський дивізіон майора Сергія Фураєва (5 САУ); протитанкова батарея капітана Костянтина Коваля (5 гармат); мінометна батарея капітана Анатолія Шиліка (8 мінометів); танкова рота з 3-ма танками Т-64; допоміжні та технічні підрозділи. Завданням 51-ї бригади в Іловайській операції було здійснювати разом із 40-м батальйоном «Кривбас» оточення міста. Тому вона планомірно споруджувала навколо міста опорні пункти. 22 серпня 2014 року полковник П. Півоваренко виїхав на ст. Дачна (Курахово), аби особисто прийняти 2-у батальйонно-тактичну групу 51-ї бригади, що прибула з Рівного.
. Група була укомплектована найгіршою технікою — всім, що ще залишалось на складах. Доки він перебував у розташуванні групи, надійшли перші дані про російське вторгнення. Група отримала наказ вирушити на допомогу військам, що перебували в оточенні під Іловайськом. Аналогічні накази отримували й інші частини, але вони не змогли дістатись оточених. Єдиним, хто прорвався на допомогу своїм, був комбриг П. Півоваренко. Однак, разом із ним до с. Многопілля прийшло лише кілька БМП та вантажівок. Більшість особового складу 2-ї батальйонно-тактичної групи, наразившись на перший обстріл, в якому загинув один та був поранений ще один солдат, повернула до ст. Дачна. Ті, хто з комбригом прорвались на допомогу своїм, взяли участь у боях в районі селищ Дзеркального та Кутєйнікового. Запеклі бої 51-ї бригади з російськими військами в районі цих населених пунктів 23-26 серпня 2014 року — яскрава героїчна та, водночас, трагічна сторінка історії, яка потребує окремого дослідження. Згадаймо лише, що на початку цих боїв протитанковій батареї капітана К. Коваля вдалося підбити кілька броньованих машин російських десантників. 10 із них потрапили до полону, а відео з цими росіянами потім неодноразово транслювалось по телебаченню. Цікаво, що представники українського політичного бомонду неодноразово заявляли, буцімто російських десантників захопили до полону та вивезли внаслідок якоїсь спеціальної спланованої операції. Насправді у захопленні та вивезенні полонених російських солдатів не було нічого «спецназівського». Їх доставили в тил разом із пораненими на машинах артилерійського дивізіону 51-ї бригади. У ніч з 24 на 25 серпня зазнала важких втрат мінометна батарея капітана Шиліка. Загинуло 17 військовослужбовців 51-ї бригади включно з Анатолієм Шиліком, чимало бійців було поранено. 28-го серпня російське командування надало оточеним під Іловайськом українським військам перший «зелений коридор», аби можна було вивезти загиблих та поранених. Перша колона щасливо минула розташування російських військ та незабаром дісталась до Мелітополя. Однак друга, яка вирушила ввечері, потрапила під вогонь ворога.
. Коли вранці 29 серпня у с. Многопілля формувались дві колони для виходу обіцяним росіянами «Зеленим коридором», Павло Півоваренко запропонував генералу Хомчаку, що піде північною дорогою. Він мотивував це тим, що заходив у район Іловайська саме нею, а відтак — орієнтувався на місцевості. Але зупинимось лише на долі комбрига 51-ї Павла Васильовича Півоваренка. Він їхав на БТР — і (сидів на броні) попереду колони 51-ї бригади та 40-го батальйону територіальної оборони «Кривбас». Слідом за командирським БТР-ом ішов ГАЗ-66 капітана Сергія Бойка, який очолив рештки мінометної батареї після смерті Анатолія Шиліка. Біля села Чумаки російські війська пропустили половину колони, а потім почали стріляти з автоматів, кулеметів, мінометів, а пізніше — САУ «Нона». Комбриг злетів з борту, а БТР пішов далі (пізніше цю машину знищать у с. Новокатеринівка). С. Бойко, який їхав за БТР-ом, наказав водію: «Стоп, з машини!» Поруч зупинилось ще два БМП (№№ 527 та 529). Півоваренко наказав колісній техніці рухатись далі, а сам, давши чергу вбік ворога, сів на БМП 529. Слідом за ним на БМП 527 застрибнув С. Бойко. Обидва БМП наздогнали колону, коли та в’їжджала в урочище Червона Поляна. Праворуч із поля почали летіти снаряди. Сергій Бойко добре пам’ятає, що там у кілька рядів стояла російська техніка: танки, потім – БМП, потім – гаубиці Д-30. Танки та батарея відкрили шалений вогонь. Частина колони змогла розгорнутись та повернулась на основну дорогу в сторону хуторів Горбатенко та Новокатеринівка. БМП, на якій їхав полковник П. Півоваренко, також вирвалась із Червоної Поляни, проскочила хутір Горбатенко і прийняла бій із російськими десантниками. Свідків, які б бачили на власні очі смерть полковника П. Півоваренка, на жаль, немає. Бо вони, найімовірніше, загинули. Судячи з усього, БМП, на якій проривався комбриг, — і це та сама бойова машина, яка залишилась самотою серед ворогів на дорозі поміж хутором Горбатенко та селом Новокатеринівка і до останнього відбивалась. За деякими даними, безпосередньо на броні цієї БМП з Іловайського котла проривалось троє військовослужбовців. Їх тіла, що лежали поруч із палаючим БМП, з дозволу росіян забрала група полковника Палагнюка 30-го серпня 2014 року разом із тілами ще 87 загиблих, які були доставлені до моргу м. Запоріжжя. Серед тих, кого тоді привезли на подвір’я Запорізького обласного відділу судово-медичної експертизи, був і Павло Півоваренко. Медичне обстеження показало, що полковник мав поранення в ногу, дістав ушкодження в спину та загинув унаслідок потрапляння осколка в голову. Потім на державному рівні почалось цькування і зниклого безвісті комбрига, і всієї 51-ї бригади. Полковника неофіційно оголосили зрадником, бо в нього, мовляв, батьки (які померли ще до початку війни на Сході і поховані у місті Радомишль що на Житомирщині) – у Москві, його брат (якого ніколи не було) начебто служить у російській армії, і його навіть ніби бачили у Донецьку у формі сепаратистів. Та не просто бачили, а стверджували, що він особисто радив сепаратистам, кого з наших солдатів звільняти, а кого залишати. Жоден з бійців 51-ї бригади не підтвердив цих даних. Більше того, офіцери заперечували, що він був здатний на зраду. Імені Павла Півоваренка не було ані серед офіційних списків загиблих, ані полонених, ані зниклих безвісті… Потрібно було звинуватити когось у трагедії, тому справжні винуватці у владі, ймовірно, розглядали можливість зробити винним загиблого героя. Але версія ця була настільки нелогічною, що на неї не наважились. Наприкінці 2014 року ДНК-експертиза показала, що загиблий № 3191 – це Павло Васильович Півоваренко. Він загинув як справжній герой, до кінця пройшовши свій шлях – шлях воїна.
. За особисту мужність і героїзм, виявленні у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни відзначений — нагороджений згідно Указу Президента України №258/2016 від 17 червня 2016-го року орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
. Наш обов’язок – свято берегти пам’ять про героїв, не дозволяти паплюжити їхні святі імена, а головне — докласти всіх зусиль, щоб запанував МИР.
. Слава Україні! Героям слава!
Ярослав Тинченко
Cвітлини Світлани Півоваренко
.. PS. Тисячі патріотів України заслужено отримали посвідчення учасників бойових дій у складі 51-шої ОМБР. Вони серед нас у кожному населеному пункті Волині, вони із нами у більшості областях України. Бажаючих ганити все і вся в Україні ще багато. Перед тим, як сказати чи написати про 51 добровольчу ОМБР ЗСУ варто згадати … № 3191… та № наказу 258/2016…
Посилання на публікації, які увійшли до книги «Незламні герої»:
Він був сонцем… (герой капітан Роман Наглюк)
